РЕКОМЕНДУЕТСЯWRÓĆ DO SPIDER’S WEB

Чи Польщі загрожує війна? Російсько-український конфлікт знову загострюється

Російсько-український конфлікт знову загострився. В Азовському морі російські військові кораблі перехопили і взяли на абордаж три українських судна. Миттєвим результатом цих подій є, з одного боку, введення в Україні воєнного стану, а з іншого, відтік капіталу з Росії. У такій ситуації задаєшся питанням: чи загрожує нам війна?

Автором тексту є Рафал Хабащинський, редактор сайту Bezprawnik.pl, де матеріал було початково опубліковано.

Російсько-український конфлікт сьогодні є продовженням подій минулого десятиліття.

Причини подій, що відбуваються на міжнародному рівні, дуже часто криються в історії, часами навіть досить нещодавній. Боротьба між Росією і Заходом, яка ведеться за душу України, триває вже дуже давно. Спочатку, на рубежі 2004 і 2005 років, відбулася Помаранчева революція. Головною причиною революції була фальсифікація виборів президента України, яку спричинила тодішня влада. Хоча переможцем повинен був стати Віктор Ющенко (від помаранчевого кольору його виборчої кампанії революція й взяла свою назву), оголосили перемогу Віктора Януковича, якого підтримував колишній президент Леонід Кучма.

Після тривалих протестів Верховний Суд України ухвалив повторне проведення другого туру виборів. У повторних виборах переміг Ющенко. Україна, з точки зору свого устрою, перестала дрейфувати в бік авторитарних сусідів, Білорусі та Росії.

На жаль, щасливого кінця не було. Новообраний президент швидко розійшовся у поглядах з іншою зіркою партії “помаранчевих”, і однією зі своїх контркандидатек у першому турі, Юлією Тимошенко. У той час в Україні не було впроваджено глибинних реформ, а тісні взаємовідносини між політикою та місцевими мільярдерами стали одним з відмінних рис місцевої політики. Досягти значного зближення з Європейським Союзом не вдалося, незважаючи на очікування значної частини суспільства.

Застосування насильства владою під час Євромайдану призвело тілько до ще більших протестів і падіння Януковича.

Врешті-решт, Ющенко вирішив домовитися з “Партією регіонів”, на чолі з Віктором Януковичем, а Тимошенко перейшла в опозицію. “Партія регіонів” виграла наступні парламентські вибори 2007 року, а Янукович у 2010 році став наступним президентом України. Керував би країною, напевно, довго й щасливо, якби не вирішив відкласти підписання угоди Про асоціацію з Євросоюзом. Це викликало чергові протести, новий Майдан. Помаранчева революція пройшла безкровно, проте на цей раз українська влада вирішила застосувати силу.

Чим більше цієї сили застосовували і чим більше громадян гинуло у сутичках зі спеціальними відділеннями “Беркуту”, тим більшим ставав гнів суспільства на владу. Янукович був змушений рятуватися втечею до Росії. Його розкішну резиденцію зайняли ополченці, весь світ облетіли фотографії його піратського корабля в саду та золотого унітазу в будинку. Ще “вчорашній” президент великої країни був позбавлений своїх функцій, частини майна і залишків гідності. Тим не менш, він виявився корисним Володимиру Путіну.

Під час першого Майдану росіяни не були готові йти на більш радикальні дії, проте під час другого – ситуація виглядала зовсім по-іншому.

Більш ніж десятиліття політичної боротьби в Україні, чергові майдани, революції – все це з самого початку не було справою виключно українською. Помаранчеву революцію дуже підтримував Захід, у тому числі Польща. Президент Олександр Кваснєвський, разом зі своїм литовським колегою, виконував функцію посередника між ворогуючими сторонами. Метою Заходу було перетягнути Україну у свій бік. Це, в свою чергу, зі зрозумілих причин, не відповідало планам Росії, яку Володимир Путін зумів вивести з кризи уряду Бориса Єльцина. Тоді Росія, мабуть, ще не відчувала себе настільки впевнено, щоб відкрито кинути виклик своїм західним суперникам. Нещодавно Росія раптом офіційно закінчила другу війну в Чечні, а Сполучені Штати щойно успішно вторглися Ірак.

Наступного разу ситуація кардинально змінилася. У 2008 році росіяни виграли війну з Грузією за Абхазію і Південну Осетію. Теоретично вони були частиною Грузії, а на практиці влада створила там підпорядковані Росії “незалежні” держави. Захід не зміг нічого з цим вдіяти. Повертаючись до лютого 2014 року, Янукович дав Путіну зручний привід. Ось обраний за законом президент України, на думку Росії незаконно повалений, просить свого російського колегу про допомогу. Сама Україна розділена. Прозахідні тенденції переважають на українськомовному заході і в центрі країни. На сході, де говорять російською, Євромайдан вважається путчем “фашистів”. На боці протестувальників знову виступає Захід. У тому числі і тодішня польська влада. Москва попередила про “переродження фашизму в Україні”, втім, й до сьогодні із задоволенням цю ідею поширює.

Янукович просить росіян про допомогу, як Локетек хрестоносців у справі Гданська.

Росіяни вирішили допомогти. Все ж таки вони мають давню традицію звільнення окремих країн від фашистського гніту. Почали від “визволення” Криму, при практично відсутньому опорі з боку української армії і військово-морського флоту. На півострові дуже швидко організувався референдум, який привів до анексії Криму на користь Російської Федерації. Росіяни, ясна річ, більш охоче називають це поверненням до батьківщини – зрештою, рішення про приєднання півострова до України було прийнято у 1954 році Микитою Хрущовим. Відсутність опору в Криму підштовхнула росіян продовжити наступ. Наступною метою знаменитих “зелених чоловічків”, тобто російських солдатів і найманців без позначення, до яких збройних сил вони належать, був промислово розвинений Донбас. А потім, хто знає?

Кажуть, що росіяни сподівалися відділити від України всю російськомовну частину, створивши “Новоросію “, яка б дуже швидко теж попросила приєднатися до Російської Федерації. На цей раз, однак, українці почали чинити опір окупантам. Захід, який ще тільки відходив від першого шоку, також рішуче відреагував. Озброєння українських військ – одна справа, проте вирішальними виявилися економічні санкції. Самопроголошені республіки у Донецьку та Луганську – це максимум того, чого на той момент можна було досягти.

Багато виграла на посередництві між Росією, Заходом, Україною та “сепаратистами” Білорусь. Досі відсторонений Олександр Лукашенко повернувся у бік Європи. Укладений 5 вересня 2014 року Мінський протокол передбачав двостороннє припинення вогню, який мусив врегулювати ситуація у зоні бойових дій. Теоретично, він повинен був привести до деескалації конфлікту і його припинення. На практиці цієї угоди дуже швидко перестали дотримуватися. Саме факт недотримання угоди став прямою причиною для введення економічних санкцій західними державами по відношенню до Росії. Варто, до речі, відзначити, що там, де отримала Білорусь, там втратила Польща. Жодна зі сторін не була більше зацікавлена нашою участю в переговорах.

Якби Захід не програвав на Близькому Сході за власним бажанням, то, можливо, ситуація в Україні виглядала б інакше.

Ситуація різко змінилася через довготривалі наслідки Арабської весни, зокрема, війни в Сирії. З 2010 по 2012 рік західний світ сподівався, що араби повалять правлячих в окремих державах автократів, диктаторів і сатрапів – в результаті чого регіон стане демократичним. На жаль, ці автократи, як, наприклад, в тому ж Єгипті, були союзниками цього самого Заходу. Там, де вони були повалені, замість голосу демократії, на зміну найчастіше приходив радикальний, салафітський іслам, щедро спонсорований черговим західним союзником у вигляді Саудівської Аравії. Додатковою проблемою і величезним вантажем для Європи стала хвиля активної міграції з арабських країн та Африки.

У Сирії протести проти президента Башара аль-Асада перетворилися на громадянську війну. Захід, а особливо США та Франція, підтримував “демократичне повстання”, яке, великою мірою, сам і створив. Цією ситуацією та слабкістю уряду користалися в сусідньому Іраку ісламські радикали, пропагуючи “Ісламську Державу”, халіфат узятий живцем з фундаменталістських уявлень про ідеал, що зберігаються у віршах Корану. Публічні страти, розп’яття засуджених, скидання гомосексуалістів з високих будівель, спалювання людей живцем, створення сексуального рабства, регулярна работоргівля – всі ці жахіття минулих століть повернулися на перші сторінки газет.

Війну в Сирії переміг Башар аль-Асад, а також всі, хто на нього ставив.

Тим часом росіяни підтримували аль-Асада. Вони захистили його навіть в той момент, коли з’явилися серйозні звинувачення у використанні хімічної зброї проти своїх громадян. Варто нагадати, що до таких звинувачень треба підходити обережно. Наприклад, американські вигуки про “зброю масового знищення Саддама Хусейна” перед вторгненням 2003 року виявилися на стільки ж правдивими, як і твердження Володимира Путіна, що мундири, які вдягають “зелені чоловічки”, можна купити в магазині.

Сирійського президента підтримав також Іран, у рамках регіонального змагання за гегемонію з Саудівською Аравією. У конфлікт втрутилися також Туреччина – дуже незадоволена тим, що курди, які проживають в Сирії та Іраку, мають реальні шанси на отримання якоїсь форми незалежності. Турком це було б не на руку, тому, що курдська меншина на південному сході Туреччини досить велика і довгий час боролася за те, щоб вирватися з-під влади Анкари. Президент Ердоган, хоча Туреччина є членом НАТО, пам’ятає своїм європейським і американським партнерам пасивність під час путчу в 2016 році.

Конфлікт російсько-український, громадянська війна в Сирії та війни між великими державами.

Сирійський конфлікт з громадянської війни перетворився на війну “кожен на кожного”. Росія вела свою “посередницьку-війну” зі Сполученими Штатами, Іран – з Саудівською Аравією. Туреччина та Ізраїль боролися за свої інтереси. Всі боролися з “Ісламською Державою”, включаючи місцеву “аль-Каїду”, принаймні, офіційно. Башар аль-Асад виграв війну в Сирії. “Демократична опозиція”, яка продемонструвала тенденцію до швидкої ісламізації, практично перестала існувати. Самопроголошений Халіфат ледь живе, позбавлений більшості території і ресурсів. Курди, швидше за все, знову будуть віддані західним союзникам, на цей раз іншим західним союзникам. Разом з аль-Асадом перемогли всі ті, хто поставив на нього.

При чому тут конфлікт російсько-український? Сирія показала, що Захід зовсім не такий ефективний, яким хотів би бути. Що його можна обіграти, а також розділити і посварити між собою. Більш того, Росії вдалося показати своїм західним “партнерам”, що вона їм потрібна. Це, в свою чергу, зміцнило, мабуть, переконання росіян, що вони знову можуть дозволити собі більше, цього разу в Україні. І так ми повертаємося до трьох нещасних українських кораблів, які намагалися вплинути в Азовське море. Для української економіки доступ до порту в Маріуполі, який належить Україні, проте знаходиться дуже близько до районів захоплених “сепаратистами”, є дуже важливим. Після окупації Криму, Росія в стані зробити з Азовського моря своє внутрішнє озеро. Для цього вона має значну перевагу, мова йде про військово-морські сили. Іноді Росія пропускала українські кораблі, а іноді – ні. Однак досі не брала на абордаж, не нищила судна та не брала в полон екіпажі.

Найбільшою можливою помилкою може бути сприйняття Росії, як однієї з Західних держав.

Найпростішою відповіддю на питання ” чому?” по відношенню до Росії, ймовірно, буде “тому що може”. Проте, все це не так очевидно. Суспільство Західної Європи схильно думати, що Росія, в принципі, така сама держава, як і їх батьківщина. Цю помилку роблять усі, приблизно від часів царювання Петра Великого. Повторюють її із завзятістю, як за часів Катерини Великої, так і в період СРСР. Також під час правління Володимира Путіна західні уряди зазвичай сприймають Росію як нормальну, демократичну державу. Це, звичайно, не є правдою.

Росія як держава насправді унікальна. Певні традиції збереглися від часів Візантії, чим вона і нині пишається. Більшість таких традицій є, однак, символічними. Деякі елементи політичного устрою вона підглядала на Заході. Як мінімум, рівнозначний вплив на Росію, як і Візантія чи Захід, мав також період монгольського панування над Руссю. Не кажучи вже про період після Жовтневої революції. З одним і іншим пов’язано відкрите використання методів, які в Західних демократичних країнах не сприймаються суспільством. Мова йде, звичайно, про агресивні методи.

Якщо Росія не може бути світовим гегемоном, або наддержавою, то нехай, принаймні, Сполучені Штати теж не будуть.

Росія також має свою історичну місію, яка полягає на об’єднанні традиційних земель росіян, і “опіки” над іншими слов’янськими народами. Своєю традиційною зоною впливу вважає, наприклад, Україну, Білорусь. Більш того, російські політики завзято вірять у світовий порядок, заснований на гегемонії Сполучених Штатів. Оскільки світовим гегемоном, або хоча б однією з двох наддержав, не може бути Росія, то нехай, принаймні, світ повернеться до “концерту держав”, коли сильні держави диктують умови для інших.

Росіяни вважають свою країну імперією. Це все ж таки територіально найбільша держава в світі, з довгою і славною традицією. Проте, на жаль, середній росіянин може тільки мріяти про рівень життя, доступний на Заході. Олігархів, що живуть в казковому багатстві, у порівнянні до всього російського населення, зрештою не так багато. Володимир Путін з самого початку свого президентства грав на імперському настрої. Оскільки Холодна війна закінчилася, то “імперіалістичний захід” (нині також – “гнилий захід”), як і раніше, є зручним зовнішнім ворогом, на якого завжди можна звалити провину за всі невдачі.

Російська влада повинна відвертати увагу своїх громадян від внутрішніх проблем, російсько-український конфлікт є одним із способів.

Варто зауважити, що росіянам зовсім не подобається, що їхні брати, сини або батьки повертаються в трунах – чи то з Сирії, чи то з Донбасу. Ще більше їм не подобається хоча б останнє підвищення пенсійного віку. Також важко не помітити корупцію або олігархів, які збагачуються за рахунок бідного населення. До цього можна додати ще й типову для посткомуністичних держав нелюбов до можновладців, “просто так”. Підтримка Володимира Путіна на даний момент значно знизилися до рівня, який був ще перед анексією Криму. У такій ситуації повторна гра на імперських настроях, хоча б шляхом завоювання українських кораблів, здається логічним кроком. Правителі завжди намагаються відвернути увагу своїх громадян від реальних проблем країни. Путін не є в цьому відношенні винятком.

Сама Росія насправді є набагато слабшою державою, ніж та, якою вона хотіла б бути. Економіка заснована, перш за все, на продажу сировини, реально не є в стані конкурувати не тільки зі Сполученими Штатами або Євросоюзом, але навіть хоча б з Китаєм. Ще одним фактором, який варто враховувати, є російська демографія. Росіяни не надто переживають за те, щоб мати потомство, на відміну від інших народів, що населяють Російську Федерацію. Особливо тих, які сповідують не православ’я, а іслам.

Історія любить повторюватися – під час Холодної війни Захід також попереджали, що СРСР не має аж такої великої військової сили.

Незважаючи на величезні витрати на озброєння, російська армія не досягла якихось дійсно вражаючих успіхів у Грузії. У Сирії американці недавно змогли вибити значний загін російських найманців з так званої “Групи Вагнера”. Також варто відзначити, що сам російсько-український конфлікт застряг у мертвій точці, незважаючи на величезну диспропорцію воєнних сил не на користь України в першій його фазі. Якби Росія насправді була такою потужною, хіба б мрії про “Новоросію” так швидко померли? Компрометацією можна назвати нещодавню аварію, яка виключила з уживання єдиний російський авіаносець. На ремонтований блок впав кран і пошкодив не тільки корабель, але і сухий док, де велися роботи.

В Україні також складна ситуація. Перш за все, потрібно чітко виділити: від 2014 року ця держава веде війну з Росією. На щастя для всіх зацікавлених сторін, це не гекатомба з мільйонами жертв, до чого привчило нас ХХ століття, але все ж таки це справжня війна. Значна частина території України окупована сепаратистами, або просто відібрана Росією. Незважаючи на це, життя поза межами бойових дій йде своїм ходом, держава повинна якось функціонувати. Якось. Не відбулося радикальних реформ і змін у способі мислення тутешнього політичного класу. Наближаються президентські вибори, Петро Порошенко у вересневих опитуваннях зайняв п’яте-шосте місце. Очолює рейтинги зараз Юлія Тимошенко. Вибори повинні відбутися в 2019 році. Питання, чи введений військовий стан не продовжить термін влади Порошенка на час довший, ніж який йому відведено, згідно з виборчим календарем? Принаймні, про це говорить Росія. Чи можна їй довіряти? Дозвольте мені залишити це питання без відповіді.

Захід не воює з Росією зброєю, але вже сьогодні веде з нею інформаційну війну.

Важка задача стоїть перед Заходом. Прямого збройного конфлікту з Росією не ведеться, і ніщо не вказує на те, що скоро він може початися. Що не означає, що ніякої боротьби немає. Всі знаки на небі і землі вказують на те, що має місце своєрідна інформаційна війна. Її поле битви – це мережа Інтернет. Знову, однак, варто заглянути до історії. Росіяни вже давно стали майстрами сіяти сварки і суперечки серед своїх суперників. Це, до речі, одна з тих речей, яку, теоретично, вони могли запозичити з візантійських часів. Тактику конфлікту окремих ворогів у даній країні успішно використовувала Катерина Велика по відношенню до Польщі. Прохання про інтервенцію, яка закінчилася розділом, поступило до неї від поляків, політично пов’язаних з російськими інтересами.

Сьогодні багато говорять про вплив росіян на американські президентські вибори. Поляризація суспільства в США досягла рівня, якого від давніх часів не було. Йдеться не тільки про політичну боротьбу між республіканцями і демократами, а й про конфлікт навколо прав доступу до зброї. Російські спецслужби використовують інтернет-тролів. Звісно, їм не доручають сліпо і прямо підтримувати російський порядок денний. Досить хоча б в обговоренні української справи в Польщі вічно нагадувати про Волинь, згадувати про відродження в Україні фашизму. Можна також видавати себе за супротивника і спробувати його скомпрометувати. Страшно подумати, що може з’явитися в коментарях під цією статтею.

Що може поєднувати записи з ресторану “Sowy i przyjaciele”, газопровод Nord Stream і президентські вибори в США?

Інтернет – це не єдине місце, де росіяни дбають про свої інтереси за рахунок інших держав. В принципі, абсолютно не є секретом те, що Москва завзято підтримує різні “євроскептичні” партії. Це настільки очевидно, що польська правляча партія “Право і Справедливість” (Prawo i Sprawiedliwość) дуже правильно у цьому випадку утримується, як тільки може, від співпраці хоча б з французьким “Національним Фронтом” або німецькою партією “Альтернатива для Німеччини” (AfD). У момент розкриття афери з записами в Польщі, тодішній прем’єр-міністр Дональд Туск відразу ж згадав про “сценарій написаний кирилицею”. Путін майстерно провів уряд Туска, як і опозиційну партію “Право і Справедливість” у справі смоленської катастрофи. “Війна польсько-польська” триває, і, швидше за все, для розваги Кремля.

У єдність Європейських Спільнот поперек стають обидві нитки газопроводу Nord Stream, цей існуючий, і той, що планується. Німеччина, яка сподівається на солідарність з боку Євросоюзу в питанні міграційної кризи, в питанні енергетичної безпеки, представляє власні економічні інтереси. А також особисті інтереси колишнього канцлера, що працює в компанії, яка контролює будівництво газопроводу. Більш того, Nord Steam впливає також і на відносини між Європою і Сполученими Штатами. Корисною в цьому випадку є специфічна особистість президента Дональда Трампа, який своєю ідеєю ведення торгових воїн зі своїми союзниками, вже наробив багато шкоди самому собі.

Польща потребує сильної і суверенної України, Україна потребує як найкращих відносин з Польщею.

Повторити український сценарій у Польщі неможливо. У нас немає російської меншини або православного населення, яке б Росія могла під себе налаштувати. Вся наша політична сцена, або, принаймні, її значна частина, характеризується обережністю по відношенню до Москви. Навіть “Громадянська платформа” вдруге вже не допустить помилки надмірної довіри до російської влади. Ми є країною єдиною етнічно, чим – за іронією долі – завдячуємо, перш за все, Йосипу Сталіну, який мав вирішальний голос щодо післявоєнних кордонів Польщі. Перш за все: ми є членами НАТО та Європейського Союзу.

Те, що нас не чекає війна, не означає, що перед Польщею ця вся ситуація не поставила багатьох проблем. І складних виборів. Наші правителі дуже справедливо історично вели політику підтримки України, коли російсько-український конфлікт тільки починався. Польща дуже потребує України, яка є чимось значно більшим, ніж російською маріонеткою. Так само нам потрібні хороші відносини з Білоруссю. При цьому варто відзначити, що Україна потребує Польщі ще більше. Справа не в месіанських мріях. Важко знайти в Європі країну, настільки зацікавлену тим, щоб зменшити російську зону впливу в Європі так сильно, як Польща. Не враховуючи, мабуть, балтійські держави. Навіть більше, це політична константа. Говорячи про Захід, такої впевненості вже немає. Більш того, поки що, саме в Польщі працює і вчиться найбільше громадян України. Природні спільні інтереси підштовхують обидві держави шукати те, що їх об’єднує.

Вічне згадування минулого, ймовірно, стало нашим національним недоліком, що в зовнішній політиці може призвести до катастрофічних помилок.

Говорячи про Польщу, особливо важливо не піддаватися різноманітним помилкам. Будь-які ідеї “відновлення східних кресів”, або “воскресіння Посполитої Двох Народів” є настільки ж нереальними, як і невигідними для Польщі. У першому випадку варто відзначити, що російський політик Володимир Жириновський, якого часто використовує Кремль, щоб сказати те, що сама влада вголос говорити не може, вже кричав про поділ України. На щастя, будь-які подібні ідеї досі рішуче відкидалися Польщею. Якщо ж мова йде про іншу концепцію, слід нагадати, що є ціна, яку сьогодні платить Німеччина після об’єднання – і яку платити ще довго буде. А також зазначити, що Польща, з економічної точки зору, не є Німеччиною. Це було б економічним самогубством.

Ще гіршою дурістю було б образитись на Україну або ігнорувати російсько-український конфлікт. “Тому що Волинь”, “тому що УПА”, “Бандера”. Звичайно, загальна історія двох народів має свої складності. Вони дуже по-різному інтерпретуються обома сторонами. Найчастіше дуже суб’єктивно і не до кінця відповідно до того, що насправді сталося, замовчуючи факти, які є всесвітньо визнаними. Однак перш за все потрібно зрозуміти, що ми не можемо постійно перебувати подумки в минулому. З історії варто зробити висновки, але не можна жити тільки нею. Особливо поляки повинні, і це стосується не тільки відносин з українцями, дозволити вже минулому померти і зосередитися на своєму майбутньому. Зосередитися на поточних справах нашої країни. У сьогоднішніх інтересах Польщі – сильна, незалежна і безпечна Україна. Сильна, незалежна і безпечна Білорусь також була б гарним бонусом.

Безпека Польщі – це також добре оснащені збройні сили і хороші відносини як з США, так і країнами Європейського Союзу.

Так само в наших інтересах підтримувати хороші відносини зі Сполученими Штатами та з європейськими партнерами. Наш нинішній уряд стверджує, що поляки як проєвропейські, так й проамериканські. Це добре. Друге твердження є вірним, перше, швидше за все, також. На жаль, здається, що ми робимо чергові помилки. Недобросовісним кроком було ігнорувати проблеми з масовою міграцією, які були – і постійно є – у наших європейських партнерів. Таких як, наприклад, італійців або греків. Не враховуючи вже навіть те, що чим гірше в окремих країнах Європейського Союзу йдуть справи, тим частіше до влади доходять сили, яким абсолютно випадково дуже по дорозі з Кремлем. Перш за все, справа в тому, що, повернувшись спиною до наших союзників, ми ризикуємо, що вони відвернуться від нас, коли у нас будуть якісь проблеми. А як зараз є з будівництвом газопроводу Nord Stream 2?

Друга помилка – це покладання всіх сподівань щодо нашої оборони на присутність американських солдатів на території Польщі. Бажання догодити американцям за всяку ціну, яке добре і влучно прокоментував Радославом Сікорський на записах з “Sowa i przyjaciele”, рішуче погіршило наші відносини з Францією. А це через скасований у скандальних обставинах тендер на багатоцільові вертольоти для армії. До цього часу наша армія майже не має шансів на їх отримання, принаймні, дуже розмиті, шкоди вже були понесені. Ідея з Військами Територіальної Оборони, також не спрацювала. Враховуючи реалії сучасного ведення бою та акцент на спеціальні операції, велика кількість наших оснащених і навчених солдат не являє собою такої бойової цінності, на яку очікують політики. У питанні розвитку наших збройних сил якість повинна мати пріоритет над кількістю або над політичними інтересами тієї чи іншої організації.

Союзи – це важливо, але краще мати можливість розраховувати на себе.

Союзи, як військові, так і економічні, є надзвичайно важливими. Вони виступають однією з гарантій безпеки нашої країни. Слід, однак, підкреслити, що чим більше гарантій, тим краще. Найбільшою гарантією є власні можливості захиститись від агресора. На жаль, з міжнародними угодами буває по-різному. Боляче переконалася в цьому Україна. Будапештський меморандум гарантував державі недоторканність території в обмін на відмову від ядерної зброї. Договір підписали: Росія, Сполучені Штати, Великобританія. Ці гарантії, як виявилося коштують дешевше, ніж ядерні боєголовки.

Більше інформації про зміни у польському законодавстві, а особливо про право праці, ви знайдете на сайті Bezprawnik.pl, звідки й походить даний текст.

Przeczytaj ten tekst w wersji polskiej
Поради, новини, власні історії - все про життя українців у Польщі. Приєднуйтесь до нашої групи в Facebook і беріть участь в дискусіях. Стежте за каналом у Telegram та будьте в курсі подій.

ви повинні прочитати

Мобільні додатки для вивчення польської мови

Щоб добре вивчити польську, потрібно мати, в першу чергу, масу завзятості і мотивації, але не завадять також хороші навчальні додатки.

Matylda Grodecka
Matylda Grodecka 29.10.2018