РЕКОМЕНДУЕТСЯCzytaj w języku polskim

Її дочка зіштовхуналася з польським дитячим садочком. Тому вона заснувала власний, тепер має їх вже декілька і думає про франшизу

Tetiana Shataieva
Tetiana Shataieva 17.07.2019

Анна Хімчук 5 років тому з чоловіком та двома маленькими доньками переїхала з Одеси у Варшаву. В Україні Анна була банківським аналітиком, викладачем в університеті. У Польщі українка стала власницею мережі дитячих садочків ULIK. Анна Хімчук щиро розповіла про труднощі переїзду та заснування бізнесу.

Примітка: Цикл “Власний досвід” – це постійний формат блогу Spider’s Web Україна, в рамках якого ми розповідаємо історії українців у Польщі. Ми хочемо надихати читачів, показуючи історії людей, які в Польщі будують кар’єру, ведуть бізнес і т. ін. Ці матеріали створюються на основі довгих розмов з нашими героями. У текстах такого формату ми віддаємо голос нашим співрозмовникам, – саме вони оповідають свою історію. 

Переїжджати в Польщу вирішив чоловік, бо він отримав цікаву пропозицію по роботі. А ми така родина, що не переїжджаємо поодинці, тому поїхали всі разом: я, чоловік і двоє дітей. Переїжджаючи ми не знали, як довго тут пробудемо, скоріше дивилися на це, як на можливість чомусь навчитися, отримати новий досвід. Мені здається, що людина, яка пережила імміграцію, навіть якщо через якийсь час вона повертається додому, має за плечима те, чого вже ніхто не зможе відняти: нові навички, знання, досвід проживання у стресовій ситуації.

Складності чекали нас там, де ми й не могли уявити.

При переїзді, ми дуже переживали за старшу доньку, вона мала йти до першого класу. Для нас це така важлива подія, а прийшлось переживати її на території, де ми ще зовсім чужі люди, і донька в тому числі. А ось за молодшу трирічну доньку не переживали зовсім, а виявилось все навпаки – старша чудово адаптувалась, а з молодшою були проблеми.

Ми на початку не думали про питання медицини, більше уваги приділяли пошуку житла та школи. Натомість потреба звернутися до лікаря вже в перший тиждень стала головним питанням.

Що стосується житла, тут теж не все сталося, як гадалося. Ми, як завбачливі батьки, заздалегідь приїхали до Варшави, подивились квартиру, домовились, орендували. Нам здавалось, що ми тут обої поміняємо і будемо нормально жити. Проте все пішло зовсім не так, ми поміняли 3-4 квартири, поки знайшли таку, де вже осіли на довго. Все це були не зовсім заплановані моменти, ще й з двома дітьми на руках. Без друзів, без знайомих, просто нікого.

Вивчити мову – це моя перша рекомендація.

Рішення про переїзд було несподіване, тому часу на вивчення мови було мало. Але як тільки я уявила, що моя дитина піде до першого класу, а я не зможу вчителя запитати як у доньки справи, то одразу побігла на курси польської. Тож, коли ми сюди переїхали, то на мінімальному рівні я вже розмовляла.

Коли мене хтось питає поради чи рекомендації, це моя перша рекомендація: постарайтесь вивчити мову, скільки зможете, скільки встигнете, але ще до переїзду.

У мене донька пішла в Польщі до першого класу, наприкінці вересня відбулись батьківські збори, де треба було вибрати трійку батьків, які займатимуться справами класу. Ніхто не хотів, всі мовчали. Те, що в Одесі я б була у цій трійці, навіть сумніву немає, але тут у Польщі все складніше, до того ж я майже не знала мови. “Але ж трошки знаю” – подумала я, підняла руку і сказала, що якщо нікому не заважає те, що я поки погано говорю польською, то я б могла бути у цій трійці. Звичайно ніхто не був проти, навпаки – одразу підняли руки ще двоє батьків. Бо якщо тут така людина проявила ініціативу, то чого б їм не хотіти.

Коли шукали школу для старшої доньки, були такі, хто реагував вкрай непривітно.

Вибирали школу за таким принципом: приїжджали до Варшави, ходили по школах і питали, хто нас прийме. Я приблизно уявляла, які можуть бути проблеми у дитини, тому приходила до школи, пояснювала, що ми поки не знаємо мови, але ми будемо вчити. Я була готова оплачувати додаткові заняття, щоб підтягнути мову. У деяких школах цю ініціативу зустрічали дуже непривітно.

Натомість у тій школі, в яку ми в результаті пішли, була мила жінка в секретаріаті, яка сказала: “Да ви що, все це у нас у програмі є. Якщо в нас дитина-іноземець, то передбачені додаткові години на вивчення мови”. Треба сказати, що зараз у польських шкіл набагато більше досвіду роботи з дітьми-іноземцями, ніж було 5 років тому, коли ми переїхали.

Молодша донька півроку зі сльозами йшла в садочок, а кожного ранку казала, що їй наснилася “моя Одеса”.

Коли ми переїхали, їй тоді було лише три роки, тому цих проблем я зовсім не очікувала. Якщо старша в Україні залишила друзів, сім’ю, розуміла все, як доросла людина. То з трирічною дитиною, яка може бути проблема? Де мама, там і дім. У неї не було якоїсь подружки в парку, у садочок вона ще не ходила. Для мене було абсолютною несподіванкою те, що кожного ранку вона прокидалась і говорила: “Мама, знаєш, що мені сьогодні снилось?” Я питала: “Що, кохана?” А вона: “Моя Одеса”.

Так було кожного ранку. Кожного ранку зі сльозами на очах ми йшли до дитячого садочку. Я тоді не працювала і могла собі дозволити сидіти з нею вдома, але я дуже хотіла, щоб вона почала говорити польською. Тому я водила її до садочку, де вона була єдиною російськомовною дитиною. Був один іспаномовний хлопчик, вона, а решта – поляки. Там все відбувалося польською мовою, всі викладачі говорили тільки польською.

Вона плакала десь приблизно півроку. Це дуже довго. Хоча я приводила її до садочку зранку і забирала одразу після обіду. Вона йшла туди тільки під лозунгом, що літаки з неба дивляться, і хто йде до садочку, той полетить в Одесу. І вона казала: “Літак, дивись, я йду, забери мене в Одесу”.

Всі кажуть, що чим молодша дитина, тим швидше вона адаптується, але це не завжди так.

Я на той момент зробила висновок, що кожна людина, дитина – це індивідуальність, і дітям теж дуже важко, і старшій дочці було важко, просто вона переживала це по-своєму, намагалась нас не хвилювати, старалась показати, яка вона молодець.

Молодша не змогла пережити це в собі, вона відкрито показувала всі свої переживання, і, як би там не було, на її прикладі я побачила, як це виглядає по-чесному. Що навіть якщо хтось скаже, що в нас все супер – дитина дуже переживає і мені тоді захотілось, щоб діти-іноземці адаптувалися якось легше.

Думки про те, щоб здатися і повернутися в Україну, навіть не підпускали до себе.

Було дуже важко, але повертатися додому не думали. Ми знали, що буде важко, а виявилося навіть ще важче, ніж ми знали, проте ні перед самими собою, ні перед своїми дітьми ми з чоловіком не хотіли показати, що раз важко, то можна здатися, відмовитися і поїхати додому. Ми скоріше були налаштовані так, що ми завжди можемо повернутися, але ми повернемось, якщо захочемо, коли подолаємо ці труднощі. Ми їх подолаємо, ми з усім впораємось і скажемо, що ні, все-таки хочемо повернутись, то тоді й повернемось. Тільки так.

Молодшій донці з часом стало легше.

Було два таких переломних моменти, які я пам’ятаю. У дитячому садочку донька майже не розмовляла, тому перші місяці три там думали, що вона взагалі не вміє говорити. Як мені казали вихователі, вона просто сиділа і аркуш за аркушем малювала, не приймала участь у заняттях, нічого. Потім вона обідала, і я її забирала. Ось так проходив день у дитини в садочку.

Я не знала чи є якийсь ефект від того, що вона присутня там, де розмовляють польською чи ні, чи взагалі це все колись зміниться. І ось одного дня до старшої доньки в гості прийшла подруга зі школи, полька. Вони грались у кімнаті, розмовляли звісно польською, і Тома, молодша донька, туди заглядала, їй теж хотілось з ними пограти. Вона зайшла і почала говорити з ними польською… Як зараз пам’ятаю цей момент, я стояла на кухні і тихо плакала. Навіть не знаю, чи від щастя, чи від полегшення, що все ж таки крок вперед є.

Другий такий момент, коли вона прокинулась і спитала мене, чи знаю я, що їй сьогодні снилося. Я вам клянусь, що так було кожного ранку і кожного ранку я питала: “Що тобі, зайка моя, снилося?” Хоча я знала відповідь. І вона каже: “Моя Одеса і мій барбакан”. Лід тронувся. Вже за півроку все стало краще. Проте те, що ми пережили, забути, сказати, що цього не було, не вдасться.

Ідея відкрити садочок у Польщі навіть не моя, а чоловіка.

Всі ці проблеми, які ми пережили з молодшою донькою, у певний момент привели до того, що мій чоловік сказав: “Нам треба відкрити садочок”. Казав, що я мушу йому просто повірити, ми повинні це зробити. На початку ми не підходили до цього, як до бізнесу, а більше, як до соціального проекту.

Такий підхід дуже допоміг, тому що нам вдалося зробити дуже хороший продукт. Ми від самого початку робили його для людей, для дітей, для батьків. А тут вийшло, що за хорошим продуктом пішов і клієнт.

Відкриття дитячого садочку пов’язане з отриманням цілої низки різних дозволів.

Не можна просто захотіти і відкрити садочок. Кожен етап є особливо відповідальним, бо це робиться для дітей. Тож, спершу, треба було знайти приміщення, у якому будуть виконані вимоги різних інстанцій. Санепід, пожежники, кураторіум – всі мають свої вимоги, є навіть вимоги по кількості повітря на одну дитину, тобто повинна бути спеціальна вентиляція, особливі вікна. До того ж, треба пам’ятати, що ці вимоги змінюються, і, наприклад, наше перше і третє приміщення відрізняються один від одного, бо за цей час вже змінилися вимоги.

Ми шукали перше приміщення самостійно, проте коли заходиш на сайти оголошень, то розумієш, що у 95 відс. випадків пропозиції розміщують агенції.

Співпрацювати з посередниками дуже складно, і справа навіть не в комісії, бо її, як правило, сплачує власник житла, а тому, що вони дуже повільно працюють. Ми хочемо подивитись і прийняти рішення, а посередник нам відповідає, що перетелефонує, уточнить, чи не проти власник, що там буде садочок, а може ще порадиться з сусідами, і все це триває безмежно довго. У результаті, на щастя, нам вдалось самим знайти приміщення напряму у власників, які виявилися чудовими людьми, і вони дуже хотіли, щоб там був саме садочок ULIK. Усі формальності владнали за два дні.

Другий етап не складний, але дуже коштовний – закупка до садочку спеціальних меблів та обладнання з сертифікатами. Це обов’язково мусять бути спеціальні матеріали: якщо це коври, то вони мають бути вогнестійкі, якщо меблі – з сертифікатами Для дітей та молоді. Такі меблі від 30 до 100 відс. дорожчі, ніж звичайні, тож це насправді коштовний етап.

Третій етап. Коли вже все готово у приміщенні, необхідно запросити відповідних людей, інспекторів, до перевірки, які скажуть, чи все добре, чи треба щось переробити.

Важко було на початку знайти польськомовних дітей до садочку. Деякі батьки, як тільки чули мій акцент – одразу відмовлялися.

Так вже вийшло, що ми відкрилися в листопаді. Звісно з вересня всі діти вже записані до садочків, і шукати їх важко. Нам знадобився майже рік, щоб заповнити перше відділення, знайти 15 учнів.

Першими почали до нас приходити україно-/російськомовні дітки, яких я розуміла, їх потреби, проблеми і що їм запропонувати. Проте мені було дуже важливо, щоб до нас прийшли польськомовні діти.

На початку я сильно переживала, що сама говорю польською з акцентом, відповідаю на телефонні дзвінки. Польські батьки відразу чують, що з ними говорить не полька. Такі ситуації, що хтось відразу відмовляється, як чує акцент, існують до цього часу. Ніхто не говорить прямо, але я дуже добре це відчуваю. Такі випадки вони одиночні, але вони є.

Перші 3-4 польськомовні дитини все ж таки до нас прийшли, а далі почалось сарафанне радіо, інші потягнулися за ними. Зараз у нас всього у першому відділені 15 дітей, у другому – 20, у третьому – 30 (дві групи по 15 людей). Приблизно 50/50 польськомовних і не польськомовних дітей.

Концепція садочку ULIK

Ми хотіли створити хороший продукт високої якості за доступні кошти. На сьогоднішній день садочок коштує 1100 зл/місяць плюс 14 зл/день харчування.

До ексклюзивних речей, які є у нашому садочку відноситься допомога в адаптуванні дітей-іноземців. У кожному відділенні є вихователь, який говорить трьома мовами (польська, російська, англійська), дитина приходить, і є обов’язково хтось, хто відповідає за її адаптацію, підказує на занятті або в інших побутових питаннях. Тобто це така людина, до якої дитина може звернутись на своїй рідній мові, і її зрозуміють.

Ще одна особливість садочку – це відеомоніторинг. Батьки за допомогою мобільного додатку завжди можуть перевірити, що відбувається у садочку.

З лютого 2019 р. ми купили ліцензію та реалізуємо математичну програму в садочку.

Ця програма не робить з дітей Ейнштейнів, вона допомагає подружитись з математикою, відчути її, не боятися, спокійно розуміти базові математичні поняття.

Я бачу, що на сьогоднішній день у світі розвиваючихся технологій, інформатики, кодування, навіть гуманітарій не обійдеться без математики – вона буде основою основ. Хочеться дітям дати таку базу, яка пізніше допоможе бути з математикою на Ти.

Кожному, хто хотів би відкрити бізнес, не можна тішити себе ілюзіями, що ти вклав гроші, і тепер гроші будуть працювати на тебе. Гроші самі не працюють.

Доведеться працювати багато і на вихідних, тут не можна взяти лікарняний. Відповідаєш вже сам перед собою за результат. Переживаєш і ризикуєш своїми грошима. Принаймні перші декілька років – важкий ритм праці. Мабуть у кожному бізнесі – перший рік точно, а далі вже залежить від бізнесу та від амбіцій. У нас – перші декілька років у такому важкому темпі, тому що ми розширюємось.

Якщо говорити про вкладені гроші, то на відкриття першого відділення на 15 чоловік, витратили приблизно 465 тис. зл., це від нуля і до заповнення.

Зараз подальші плани розширення полягають у випуску на ринок франшизи.

У нас зареєстрована своя ТМ, у нас є свої програми навчання, технологія роботи дитячого садочку, тож ми продаємо франшизу. Я б хотіла розширюватись саме за рахунок франшизи, щоб у кожного відділу був свій власник, який би тримав руку на пульсі. До того, було б добре захопити інші міста – Познань, Вроцлав, Краків. Бачу у цьому потребу.

На сьогодні є дві потенційно зацікавлені особи у покупці франшизи, але обоє – поляки. Я б хотіла, щоб це були наші, бо ті умови, які ми пропонуємо іноземним дітям, нашим дітям, і те відношення до них, мені б хотілось, щоб воно залишилось. Не знаю, наскільки польський власник буде у цьому зацікавлений, наскільки буде відчувати цей момент. Проте з питанням франшизи ми не поспішаємо, нас нічого не підганяє. Для мене це дуже важливе питання, дуже важливо знати, що ця людина не пограється просто в дитячий садок, а разом з нами буде відповідати за його ім’я.

Складності, пов’язані з тим, що я іноземка були, є і будуть, але на цьому не можна зациклюватись.

Безумовно тут ми все одно трохи чужі. Просто я б не хотіла зациклюватись на цьому моменті. Треба зрозуміти, що це нормально, всі люди різні, і ми дійсно приїхали в іншу країну, ми дійсно говоримо з акцентом, десь з помилками, ми у когось забираємо може роботу, може бізнес. Хтось може це саме так бачити і бути незадоволеним.

Коли наше приміщення проходило перевірку, то одна з інспекторів попросила забрати її на машині з офісу і привезти до садочку. Вона сіла в нашу машину – тоді ще їздили з одеськими номерами – і запитала, що за дивні номера, чи ми з України, ми сказали, що так. Натомість інспектор просто прямо відповіла: “ Не люблю українців”. Ми їдемо, і я думаю, що робити, як реагувати, дуже тоді розгубилась, проте хоч вона й не була привітна, у рапорт жодних поправок не записала, все пройшло добре.

Такі ситуації насправді рідко зустрічаються. Головне на них не зациклюватися. Не треба опускати одразу руки і казати: “Все, тут всі нас не люблять, тут всі проти нас”. Кидати справи або звинувачувати когось в своїх невдачах і думати, що це все через те, що тут українців не люблять.

Те, як ми тут прожили свій перший рік, якби мені все це розписали до нашого переїзду, я би не переїжджала, серйозно. Невже це ми все пережили, як ми взагалі це змогли.
Невдач було дуже багато. Але ми йшли далі, нікого не звинувачуючи, шукали нові рішення.

Скрізь на зустрічах або інтерв’ю, всі хочуть почути історію Попелюшки, але її немає. Я впевнена, що у кожного, хто досяг успіху у будь-якій сфері, перед цим була низка невдач, помилок. Просто люди вставали та шли далі, і робили-робили, вчилися на своїх помилках, може не завжди навіть вчилися, а часами робили ті самі помилки. Просто коли такі люди виходять виступати на зустрічах або дають інтерв’ю, розказують історію успіху, і мабуть здається, що людині просто пощастило, що людина вибрала правильний шлях, що людина ризикнула – ризикнула, проте не один раз. І шлях цей нелегкий та тернистий. І треба було багато і важко працювати й до, і підчас, і після. Хоч картинка потім і виглядає гарно, історії Попелюшки тут немає.

Przeczytaj ten tekst w wersji polskiej
Поради, новини, власні історії - все про життя українців у Польщі. Приєднуйтесь до нашої групи в Facebook і беріть участь в дискусіях.

ви повинні прочитати